Шість століть тому світ належав старим Родам. Вони були старші за держави. Їхні клятви переживали королів. Їхня кров пам’ятала те, чому людство ще не навчилося давати імена. Серед них були Тринадцять. І був рід, якого не рахували разом з ними. Вороновели.

Коли один із найдавніших переступив межу, якої ще не існувало в жодному законі, один з Вороновелів зупинив його. І світ побачив силу, для якої не знав ні міри, ні відповіді.

Тоді вперше Тринадцять стали в одному колі. Не заради влади. Не заради миру. Не заради перемоги. Зі страху. Так народився Собор. Так постав Вінець їхніх імен. Так спалахнули тринадцять вогнів.

А ім’я, через яке вони стали Тринадцятьма, на шість століть замовкло.

Минали покоління. Змінювалися кордони. Зникали імперії й народжувалися нові союзи. Старі війни ставали переказами, свідки — іменами в літописах, а страх, з якого народився Собор, перетворювався на історію, справжній початок якої пам’ятали дедалі менше.

І те, що колись змусило наймогутніших серед живих стати пліч-о-пліч, стало лише записом у найглибших архівах. А те, про що колись боялися говорити вголос, — легендою.

Та кров, пролита в серці першого кола, залишилася в камені.

Шість століть він мовчав.

А потім упізнав її знову.

І серед тринадцяти вогнів спалахнув Чотирнадцятий.